24 лютого 2022 я не поїхала в майстерню. Я прокинулась того дня від звуків сирен, подзвонила до мами і дізналась, що почалась війна. За вікном була щільна пробка з машин, які намагались виїхати з міста, безперервно сигналячи одна одній.
Кілька годин я збирала рюкзак із найнеобхіднішими речима, щоб поїхати до мами. Не могла сконцентруватись, трусились руки. Було дуже страшно, хвилями находила паніка.
Наступні кілька днів пройшли як в тумані. Сирени. Новини. Укриття. Неможливість заснути. Паніка. Неможливість їсти. Страх. Безкінечні цигарки. Страх. Новини. Телеграм-канали. Дзвінки найближчим. Непрості рішення. Страх. Рішення залишитись в Україні.
Мені довелось звільнити художню майстерню, яку я займала півтора роки, щоб туди поселились біженці. Всі свої величезні роботи я забрала до себе додому. Малюю зараз мало. Натомість пішла на роботу в гуманітарну організацію Лікарі без кордонів. Думала, буду малювати вдома ввечері після роботи, але найчастіше на це просто не залишається сил. Намагаюсь якомога швидше лягти спати, бо вночі нас будять сирени і треба бігти в укриття. З початку війни мрію про нормальний сон.
Війна забрала звичайний усталений розпорядок дня, усталений порядок речей. Стало неможливо займатись спортом і ходити в басейн, ходити гуляти і в кафе з друзями, ходити на виставки і в театр, просто бути там, де хочеш. На більшість речей, крім найнеобхідніших, просто не вистачає часу.
Найбільше шкода, що мало малюю. Зараз про стільки всього хочеться намалювати, але розумію, що про жахи війни малюватиму не я одна. Хочеться малювати про мрії, про нове, про майбутнє. Хочеться, щоб цей жах закінчився швидше, але є те, що є. Реальність тверда і скам’яніла. Монументально-невизначена. Різка. Гостра. Матеріальна. Сирени. Укриття. Страх.
Разом з тим у цьому всьому широко відкрились очі. Виходить сонце. Пролітають птахи. Люди сміються. Діти малюють крейдою на плитах. Собаки ходять. Кіт спить. І це все приносить таку радість…Як же добре жити. І хочеться жити і жити ще.